Захист – Право vs Обов’язок

Уявімо, що згідно статті 27 Харчового кодексу казкової країни встановлено, що “Кожен має невід’ємне право на харчування. Ніхто не може бути свавільно обмежений в харчуванні. Обов’язок готувати і подавати страви покладено на заклади громадського харчування. Кожен має право готувати їжу для себе та інших громадян”.

Але в казковій країні традиційно так склалося, що сковорідки і каструлі заборонено продавати, а готувати можна тільки на мангалах і в печах, на які треба отримати спецільний дозвіл мангальщика. А якщо раптом в когось в дома найшли каструлю чи мікрохвильовку, то позбавлення волі на строк від 3 до 7 років – неминуче.

І все б нічого в цій казковій країні, якби в закладах харчуванням не почали труїтися люди, персонал систематично грубіянив, завищував чеки та й в цілому офіціанти більше нагадували наглядачів у камерах з примусового харчування. Але, оскільки їсти хотілося, і багато шеф-поварів та хостесів таких ресторанів переконували, що готувати дома “не на часі”, люди змушені були терпіти таку древню, хоч і незаконну традицію.

Щоправда, декому діставалися іменні сковорідки і каструлі від адміністраторів центральний ресторанів, але про це майже не говорили.

І можна було б лише посміятися з чудернацької традиції казкової країни та її фріків-рестораторів, якби в іншій країні не було статті 27 Конституції, в якій визначено, що:

“Обов’язок держави – захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань“.

При чому очевидно, що спочатку виникає право на захист, і воно є природнім та діє, не залежно від існування держави. Зі створення суспільством держави таке право лише додатково гарантується, як шляхом утворення органів управління, так і прийняття спеціальних законів, які регулюють діяльність цих органів, що покликані захищати людей, їхні життя і здоров’я від протиправних посягань. Тому в здорової держави навіть не стоїть питання альтернативи в захисті життя і здоров’я: право чи обов’язок. Бо, насправді, “право кожного + обов’язок держави” – ось правильна формула забезпечення невід’ємного права на життя.

Коли держава створюється з ідеї, як США, то з таким праворозумінням немає жодних проблем. Що підтверджується другою поправкою до Конституції США:

“Через те, що для безпеки вільної держави необхідна добре організована міліція, право народу мати і носити зброю не повинне обмежуватися”.

В Україні з Конституцією ніби теж все гаразд –  з однієї сторони кожен має право на самозахист, а з іншої – це право ніби підсилене обов’язком держави.

І тут виникає дивний парадокс. На гарантування цього обов’язку виписано десятки нормативних актів, створено достатньо державних органів, витрачаються десятки мільярдів гривень щорічно (2017 рік МВС – 49 млрд, з них Національна поліція – 17 млрд., СБУ- 6 млрд., Прокуратура -5 млрд.)!

А на гарантування цього ж самого права на самозахист – 0. Ні законів, ні грошей.

Так і живемо як в казковій країні. Законопроект 1135-1, який робить перший крок в напрямку гарантування права на самозахист, продовжує лежати без розгляду у ВРУ вже більше 2 років.

Автор: Віталій Коломієць
Адвокатське об’єднання «Ореховський та Коломієць»